За даними омбудсмена Дмитра Лубенця, у Євросоюзі станом на початок грудня 2022 року було зареєстровано понад 7,5 млн українських біженців.

Сотні тисяч українців (найчастіше це жінки з дітьми) змушені через війну святкувати цього року Різдво та Новий рік за межами рідної країни. Навіть якщо міста, де вони мешкали, не окуповані, на більшій частині території України тривають обстріли та аварійні відключення світла. Українські біженці зустрічають свята за кордоном, вірять у швидку перемогу і найбільше на світі хочуть повернутися додому.

Марина Євлахова приїхала до Чехії з Харкова. У неї двоє дітей, і сьогодні вони разом з іншими маленькими українцями святкують Різдво у вишиванках і вінках в одній зі шкіл Праги: у програмі танці, вірші та колядки. Концерт відбувається у школі, вона була організована волонтерами для дітей з України, яким забракло місць у класах державних закладів. Там вирішили, що, попри всі складнощі, свято має відбутися.

Марина каже, що Чехія прийняла її сім’ю дуже тепло.

“Я дуже вдячна. Тому що з двома дітьми, особливо з ось такими, я не можу ні працювати, я нічого не можу, живу тільки на допомогу, – розповідає жінка. – Допомоги з України, ви самі розумієте, немає: там зараз сильно не попрацюєш, грошей не переведеш”.

Марина каже, що, незважаючи на свята, весь час продовжує думати про тих українців, які залишаються під обстрілами та на фронті.

“Навіть коли ти їси щось смачненьке або коли щось відбувається хороше, все одно починашь переводити фокус: як там моя мама? Особливо часто думала, коли вони були під окупацією, – розповідає українка. – Ми тут готуємося до свята, а там наші солдати в окопах сидять! А єдине, що я можу для них зробити, – донатити якісь копійки з грошей на дітей, які приходять на українську картку”.

Чехія разом із Польщею прийняла найбільшу кількість українців, сотні тисяч людей. Але волонтери визнають, що через 10 місяців після початку війни стає дедалі складніше залучати для них допомогу.

“Зараз практично неможливо залучити допомогу. Якщо спочатку, у березні, нам постійно дзвонили і просили реквізити, щоб нам допомогти, і самі ми відправляли багато допомоги, – розповідає мешканка Праги Оксана Бреславська, засновниця спілки “Дітям України”. – А зараз я обдзвонила, написала на всі електронні пошти, які тільки знала і могла знайти. І відповідей не отримую взагалі”.

Світлана Фролова – теж біженка з України, але їй через війну довелося оселитися в Уельсі. Притулок мати і син знайшли в найменшому містечку Великої Британії з дуже складною назвою.

“Я не вимовлю, за півроку я так і не навчилася вимовляти цю назву”, – чесно зізнається жінка.

Світлана не сидить без діла: влаштувалася працювати в місцевий готель, а після зміни там пече торти для кондитерської по сусідству. Її син, семирічний Паша, допомагає їй із декором. Гроші від продажу солодощів вони відправляють в Україну.

“Для мене найстрашніший звук, який я в житті чула, це звук винищувача, – каже Світлана, яка пережила бомбардування. – Але коли перший шок минув – я зрозуміла, що мені хочеться допомагати іншим. Я не знаю, як це відбувається в інших, але я така. Я не можу сидіти, коли там таке… Ну і в мене там сім’я моя, частина моєї родини”.

Ганна Почапська – ще одна біженка з України, зараз вона з синами живе в Німеччині. Але жінка вирішила ризикнути і відзначити свята повним складом – тому разом з дітьми вона хоче на Новий рік поїхати до чоловіка в Україну. Ганна каже, що і вона, і діти дуже сумують за рідними та за рідною країною.

“Вони на своїх телефонах налаштували Google Maps і дуже часто заходять у мапи і ходять онлайн нашими вулицями, де ми жили. І вони дивляться: “Мама-мама, дивись, тут ми халабуду будували!”, “А тут ми ось це робили”, – ось настільки вони сумують, – розповідає Почапська. – Тобто всі блага, які нам, спасибі їй велике, створила Європа, все одно не перекривають їхнього бажання повернутися додому!”

Ганна каже, що їй не під силу виконати найзаповітніше бажання дітей – мир у рідній країні. Але хоча б маленькому чуду на ці свята – бути. До початку навчальної чверті родина повернеться назад до Німеччини. Але Ганна сподівається, що якщо в регіоні, звідки вони родом, навесні буде безпечно, то вони повернуться в Україну вже назавжди – коли закінчиться опалювальний сезон.

Мілана, яка живе в Будапешті, теж мріє про повернення додому.

“Дуже, дуже хочеться повернутися додому. Але зараз це дуже ризиковано”, – каже українка. Наразі ж, на знак подяки за допомогу її співвітчизника, вона разом з іншими українцями знайомить жителів Угорщини зі своїми національними традиціями: робить для них театралізовані вистави.

Марина в Празі теж живе на валізах. Якщо в очікуванні війни у багатьох українців були зібрані “тривожні рюкзаки” з речами першої необхідності, то зараз багато біженців уже зібрали рюкзаки з речами для повернення додому. Щодня Євлахова моніторить новини про рідне місто і чекає слушного моменту, щоб повернутися додому.

“Коли стане можливо і безпечно жити там з дітьми – ми одразу повернемося. Ми не ті люди, які хочуть залишитися, ми тільки додому, – каже українка. – Я зустрічала буквально пару людей, які хочуть залишитися. А всі інші кричать: “Додому, додому, додому. Спасибі, Європа, спасибі. Але ми – додому!”

 

За матеріалами currenttime.tv