Перші дні війни – спогади зі сльозами

Ніч, майже ранок, всі ще сплять. Лунає три вибухи, відключають короткостроково воду та світло. Що це? Вибухи по всій країні, почалось – пишуть скрізь у пабліках. Не вірю, збираюсь на роботу, чоловіку кажу бути з дітьми. Він каже – війна. Не вірю. Летить літак, будинок хитається, сподіваємось ще година-дві і все буде добре. Скоро три роки і сподівання ті ж самі – все буде добре, вголос промовляємо.

Моє серце та тіло досі здригається від вибухів. Перші дні були напружені – як годувати дітей, де жити, бо на 15 поверсі дуже хитає дім, коли летить ракета чи літак, що далі, як друзі та рідні, як робота, навчання? Нашій родині дали прихисток у приватному будинку, де на підлозі нас було 16 людей, притиснувшись один до одного спали вночі в коридорі, бо там було безпечніше. Робили з дітьми надписи на автівки Діти, для тих хто їхав з міста. По телефону супроводжувала та психологічно підтримувала тих, хто мав потребу. Старший син перебував в іншаму районі міста у підвалі – люди, тварини, всі там були.

Ось і весна, хоча на вулиці сніг та ожеледиця. Вирішуємо своїх та друзів дітей вивозити із міста. Складно, але треба. Речей мінімум, беру навіть рушницю, бо не знаю що та як. По дорозі у зіхідний регіон країни на трассі люди годують людей, затори, блок-пости, ночівлі у школі на підлозі та у чужих людей, скрізь підтримка та співчуття. Декілька діб і ми у більш безпечному регіоні. Починаємо і тут волонтерство – плетемо сітки маскувальні, допомогаємо іншим, збираємо допомогу війсковим, цивільним у Харків. Там чоловік розвозить допомогу, тим хто потребує,  велосипедом.

Життя триває… Все буде добре… Віримо, молимося..

 

Підтримано Федеральним міністерством закордонних справ

 

#CivilSocietyCooperation